Після дня ми ніч переночували в своїй квартирі, зібралися, спакували речі, написали на речах бірки з прізвищем, і на ранок приїхали три гусеничні трактори, кожен з трьома тракторними прицепами, і командир, що їх супроводжував, наказав збиратися, а сам почав видавати гроші й довідки про те, хто ми й куди їдемо. Він передав мамі записку на газеті. «Наця, евакуїруйся. Бережи сина.» Оце і вся звістка від мого батька, а твого діда. Він не мав можливості написати листа, але він передав кусочок газети, де сказав те, що сказав.

Жінки обмінювалися адресами, і потім я знаю, що мама переписувалася з Чижиковими в Харкові. Чижикови були нашими друзями, ми дружили сім'ями. У них були дві дівчинки, одна трохи старша, а друга трохи менша.

Офіцер заборонив з собою брати речі, а до всього сказав причепити бирки з прізвищем і брати лише необхідне, бо це «тільки прикордонний інцидент», і ми всі скоро повернемося. Нас погрузили в ті прицепи й повезли на станцію грузитися в теплушки (це дерев'яні товарні вагони з нарами в два яруси зі всіма зручностями в дверях, а де вода в них була – не знаю; пам'ятаю тільки свічку в переносному ліхтарі, що дозволяла в темряві не зіштпвхуватися лобами). Але станція була розбомблена, і нас повезли на якусь платформу, куди під'їхав пустий товарняк із теплушками, і люди почали грузитися. Добре, що речей було обмаль, і погрузка пройшла швидко. Ми з мамою, тіткою Наталкою та мною зайняли місця на верхній полиці біля вікна. Так і рушили.

На другий день після двох чи трьох зупинок почали жінки із женсовєта нашого состава ходити по вагонам і просити дати у кого що було з жіночого верхнього вбрання: спідницю, сукню, жакет і таке інше, бо до нашого состава чи то підчепили, чи підсадили жінок з міста Дрогобича, звідки вони вискочили у чому спали. День 22 червня був спекотний, то вони були без верхнього одягу, і тому ходили й просили, але я не знаю, що зібрали з нашого вагону, бо речей було дуже мало. Мама зняля з мене зимове пальто, яке я одягнув, бо його тільки пошили – вона потім дуже жалкувала, бо я на зиму залишився без пальта. Так ми і їхали. Спочатку бомбили часто, і люди розбігалися з вагонів по полю. Поїзд зупинявся і кричав. В наш поїзд бомба не попала, і людям бігати набридло, і вже не весь состав висипав у поле в хліби, а деякі залишалися в теплушках, і ми теж, не пам'ятаю тільки за тьотю Наташу. Мама ставала на коліна, і мене брала під себе, кажучи, що як попаде бомба, то щоб убило разом.

Я бачив, як на сусідній колії горіли теплушки. Казали, що попала бомба у вагон, чи поїзд з пораненими. Але я крім палаючої теплушки там людей не бачив і не чув. Це було на якомусь роз'їзді в полі, я там не бачив ніяких станційних будівель.

Далі..