11.12.2017
Спогади дітей війни 1941 - 1945 років
Головна RSS
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Мамин арешт

До своєї квартири ми не наближувалися, там було повно німців. Пішли до бабушки Пріськи, жила вона недалеко. Самотня бабушка, син якої служив у Кронштадті, невістка з двома дітьми – Ленінграді. Бабушка нам співчувала. Декілька днів чекали. В селі назначили німці старосту, поліцаїв. Все – урожай, земля, навіть солома на полях, було оголошено власністю Німеччини. Городи, в кого були, правда, не забрали. А так, як у нас його не було, лише маленька грядка затоптаної кіньми картоплі, то ми залишилися ні з чим.
Німці з села пішли швидко, але залишилося нове керівництво. Ми повернулися до своєї квартири, там було зовсім порожньо... Все пограбовано, лише на тумбочці салфетка з вишитою квіточкою, і старезна машинка „Зінгер” якимось чудом залишилась. Та машинка нас інколи рятувала, бо мама вміла трохи шити. Правда, шити особливо не було з чого, не було тканини. Але коло хтось приходив з замовленням, то приносив якусь картоплину чи морквину. А ще ми ходили „на заробітки” з мамою удвох. Сестрички сиділи в хаті, а ми копали картоплю людям, збирали на городах. Роздягнені, погано взуті, холод... Грілися біля вогню, де палили відходи сухі.

У вересні все змінилося. Почалися арешти. З села забрали більше двадцяти людей, навіть старого Орлова, в якого була дерев’яна нога ще з Фінської війни. І нашу маму. Брали активістів, хоч членом партії мама не була, був батько. Ми залишилися самі. Жовтень, листопад, холод страшенний. Талочку знов забрала бабушка Курятниця. А Вітуся, біленька, як кульбабка, трирічна дитина, все сиділа на холодній лежанці. І навіть їсти не просила. Мовчала інколи появлялась сусідка баба Пріська. Засовувала руку в велику кишеню широчезної сірої „з рубчика” спідниці і витягувала з неї то печену картоплину, то морквину. Було ціле свято. Ми з нею ходили на поле „красти” рапсиння, щоб протопити в хаті. Узнавала бабушка, чи не видно сторожа, брала залізну ключку і смикала ту солому. Зв’язували в снопики і несли на спині додому. Тоді я топила плиту, сестричка веселішала. А як дожене сторож. То не церемониться, дрючком по спині отримаєш. Було бредемо по чорних замерзлих грудках, ноги відмерзають... Але ж я велика була, у вересні виповнилося сім років, терпіла. Замість школи – школа виживання.

Знову в село прийшли німці. Німців я побачила вперше здалеку, коли вони зайняли школу. Близько не підходили, боялись. Стрілянина вже закінчилася, тому вони просто „хазяйнували” в селі, тягнули, що могли. А через декілька днів селом посунули танки.

Далі..

Спогади дітей війни © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz