20.07.2017
Спогади дітей війни 1941 - 1945 років
Головна RSS
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Порятунок

Другий раз мамі допомогло її прізвище в дуже скрутний час, вірніше врятувало від смерті.

Відпустивши перший раз активістів села, німці не заспокоїлися. В лісах навколо Корсуня з’явилися партизани. Стали ходити чутки, що то в одному місці вбитого поліцая знайшли, в другому – пропали списки молоді, яку готували відправляти в Німеччину. Інколи і до нас стукали в вікно. Мама виходила, щось з кимсь говорила, нам нічого.

Потім дорослими узнали, що в тюрмі мама познайомилася з людьми з підпілля, їм треба було передавати певну інформацію. Влітку 1942 р. знову почалися арешти. Вночі забрали чоловіків, 20 чи 21. А на світанку під’їхала до нашої хатки (жили ми тоді в маленькій хатинці біля школи, де до війни була бойлерна) підвода і два поліцаї. Погрузили нас всіх трьох з мамою і повезли в с. Селище. Там огородили територію без дерев колючим дротом і звозили з сіл людей, які могли бути загрозою для німецького ладу.

Коли нас підвезли до цієї огорожі, відкрили „шлагбаум” (на двох стовпах було закріплено дерево), загнали до людей – там їх було дуже багато, всі стояли, чоловіки, жінки. А так, як нас привезли пізніше, ми оказалися недалеко від воріт (виходу). Було дуже жарко, пекло сонце – липень-місяць. Простояли десь до середини дня. Маленька сестричка, що сиділа в мами на руках, почала плакати і просити пити. Але при арешті нам нічого не дозволили з собою взяти. Попросити було ні в кого. Біля огорожі ходили озброєні поліцаї. Раптом відкрили „шлагбаум”. І прямо на людей поїхали коні – бричка, запряжена парою великих білих коней в яблуках. На бричці сидів кучер, а ззаду – чоловік в німецькій офіцерській формі і перекладач. Люди розступилися перед кіньми, бричка зупинилася перед тим місцем, де стояли ми з мамою.

Талочка плакала і просила пити. Якась жінка показала в сторону брички: „Попросіть в того дяді”. Всі мовчали, а він спитав польською мовою: „Що вона хоче?” Мама відповіла: „Хоче води.” Офіцер зрозумів, що вона розуміє польську і запитав: „Полячка?” Мама відповіла: „Ні, українка.”

- Польську знаєш?
- Ні, тільки розумію.
- Де чоловік?
- В армії.
- В якій?
- В Червоній.
- Як прізвище?
- Яворська.
- Так ти полячка?
- Ні.
- Підеш до мене перекладачем?
- Ні.

Він помовчав і сказав: „Відпустіть їх.” До нас кинулися два поліцаї і поштовхали до виходу. Один додав: „Тікайте швидше.” Як ми тікали – на все життя запам’ятала. Бігли через ліс, весь час чіпляючись за велике коріння, падаючи. А мама несла Тамілу на руках, а Віту за руку... А тих людей за огорожею – розстріляли всіх, перед тим мучили, старого Орлова упізнали по дерев’янці...

В лютому 1944 р. Сухини звільнили від німців. Катюші стріляли... Пам’ятаю, як прийшли червоноармійці і постукали в вікно. Було дуже холодно. Мама пустила їх в хату. Вони зайшли, а обличчя – червоні-червоні. Шапки-вушанки і червоні обличчя. Я й кажу сестричкам: „Тому їх і червоними звуть, подивіться які червоні!” А вже весною в 1944 р. відкрили в Сухинах школу. Стали набирати дітей, вчителів. Мама була директором цієї школи, та ще й головою сільради. Їй довелося школу пускати, класи організовувати та ще й поля розчищати - набирати підводи і людей по наряду і збирати по полях трупи. А поля були вкриті трупами після Корсунь-Шевченківської битви. Вирили великі ями – братські могили, брали великі гачки і розтягували трупи, наших в одну, німців в іншу. Своїх хоч відмічали, а німців просто засипали.

Далі..

Спогади дітей війни © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz