16.08.2017
Спогади дітей війни 1941 - 1945 років
Головна RSS
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Табір у Крюкові

Пройшов дощ, дорога перетворилася на чорні брили болота. Танки були чорні теж, на них стояли і сиділи зверху чорні танкісти. Гармати були направлені прямо перед танками. Мені здається, що їх було дуже багато. Гуркіт і брязкіт гусениць. І хоч в той день вони не стріляли. Потім мені довго при слові „німець” ввижалися ті чорні танки. Навіть вночі. А ще довго чомусь снився сон, що навкруги все палає, червоне, і суне лавина чорних кіннотників, які насуваються прямо на мене. Сусіди радили повести до бабки –„викачувати переляк”, бо не могла спати. Довго це було...

Десь через три місяці маму відпустили. Коли повернулася вона з Корсунської тюрми, була вже зима.

Скоро в селі з’явився чоловік, якого забрали на фронт десь після того, як і нашого батька. Він розповідав, що бачив батька і багатьох чоловіків, що пішли разом з ним колоною на Кременчук. Їх не встигли ні озброїти, ні перевдягнути в військову форму. Біля Кременчука німці оточили неозброєних людей, через міст погнали в табір для полонених Крюків. Там була огороджена велика площа колючим дротом, охороняли німці з собаками. Люди роздягнуті, голодні, мерзли і мерли. Втекти було важко, при найменшому підозрінні – стріляли. Інколи з сіл приходили жінки, ніби шукати своїх чоловіків, приносили продукти. Щоб підійти ближче до проволоки, віддавали їх німцям-охоронцям. Інколи вдавалося щось кинути голодним полоненим. Одного разу якась жінка показала на того чоловіка (по-моєму Клименко Андрій) і сказала, що хоче його викупити. Він був зовсім знесилений. Жінка віддала все, що принесла (мабуть і німцям їжі не вистачало), і його випустили. Він трохи відлежався у доброї людини, а потім добрався до свого села.

І тут жінки в селі захвилювалися. Стали збирати по селу продукти. Десь взяли коня і сани і поїхали в Кременчук. Поїхали – серйозно сказано, бігли за саньми. Снігу тоді випало багато, але сани пробивали стежку. Було все-таки легше йти, ніж по засипаній снігом дорозі... Коли, нарешті, добралися в Кременчук, їх до Крюкова не пустила німецька охорона. Міст через Дніпро серйозно охоронявся.

Довго блукали вони неподалік охорони, але навіть надії щось узнати не було. І тут мама почула польську мову, це привели робітників щось робити біля мосту, чи на мосту. Жінки пішли до тих хазяїв, де залишили коня, а мама стала чекати, коли робітники будуть повертатися, щоб поговорити. Узнавши, що мама розуміє польську (Вінницька обл.., там вони теж жили), що її прізвище Яворська, один з робітників пообіцяв щось для неї зробити, домовилися зустрітися наступного дня. Коли вона прийшла на квартиру, де зупинилися, жінок з села вже не було, вони поїхали додому, маму покинули.

Наступного дня поляк сказав, що бачив в будці охоронців списки полонених, там дійсно був Яворський Казимир Тимофійович, 1908 р.н., але проти його прізвища стояла примітка „выбыл”. Таку примітку писали проти тих – хто помер, втік або був вбитий. От і все. Коли після війни мама писала запити в військкомат, в архів, то їй відповіли: „Пропал безвести в мае 1945 г.” або „Пропал безвести 5 мая 1945 г.” Думаємо, що батько таки втік з табору, але нічого не знаємо про його долю.

Поки мама добиралася додому, обморозилася, навіть повзла на колінах від села до села. Потім все відбилося на її здоров’ї, ноги так застудила, що на все життя вистачило хвороб..

Далі..

Спогади дітей війни © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz