Ми сходимо з поїзда
Так ми доїхали до Харкова, де ми мали пересаджуватися на інший поїзд. Це був день, коли було затемнення сонця. Я пам'ятаю, як ми з дівчатками Чижиковими коптили на свічці скло й дивилися на сонце. У Чижикових були в Харкові родичі, й ми розпрощалися, а вони пішли в місто.
Мама з тьотею вирішили, що треба заїхати до родичів і попрощатися, і ми поїхали в Лубни через Гребінку, де пересідали на поїзд до Лубен. У Лубнах ми зняли кімнату біля кінотеатру (я тобі цього будинка не показував), і там ми жили якийсь час. Знаю, що мама ходила у військкомат за грішми, що відраховувалися з батькового атестату, і просила, щоб нас евакуювали далі. Але відповідь була, що в нас було місце на евакуацію, але ми його втратили, так що нас будуть евакуювати в останню чергу.
Але хто думав, що німці дойдуть до Лубен? Адже військова концепція була, що війна буде на чужій території, це так казали до війни, я сам чув у батьковій розмові з Чижиковим. На чужій території й малою кров'ю. В цю пропаґанду вірили, бо наш мехкорпус був добре озброєний, тяга була механічною, коней у корпусі не було. Мабуть, і в мами, і в тітки теж були такі ж думки.
Далі.. |