Мої батьки Яворський Казимир Тимофійович (1908 р.н.) і Яворська Ганна Олександрівна (1910 р.) були вчителями.
Батько закінчував Черкаський педагогічний інститут, мама – Корсунський педагогічний технікум, а потім, заочно, бо мала вже трьох дітей, навчалася в Черкаському педагогічному. Обоє родом з Вінницької області, з Ямполя.

Перед війною їх направили в село Сухини Корсунського району (тепер Корсунь-Шевченківський), як тоді говорили, на укріплення кадрів. Там в кінці 1939 р. звільнили з роботи директора великої десятирічної школи, от на його місце послали батька.
Село було велике, на 2 колгоспи. В одному кінці села була початкова школа, на другому – велика цегляна, ще земство будувало. Але жити вчителям не було де, квартиру попередник не звільнив (кімнату з кухнею в шкільному будинку), прийшлось наймати частину хати. Зима, холод, дров для опалення – ніяких, продуктів теж. На руках у мами новонароджена донечка, їй всього два тижні, а треба йти працювати, клас чекає, клас в початковій школі.
Мама просить сусідку – бабу Курятницю (чому її так звали, не знаю, бо пам’ятаю, що у неї були не кури, а козенята), щоб приходила до нас доглядати сестричку, коли мама на уроках. Але більше її носили до бабки, бо в неї було тепло в хаті, там і кімната з кухнею разом були, та ще й козенята стрибали в хаті, надихували.
Мама після школи йшла по селу, шукала, де купити стару вишню на паливо, де - молока дітям.
Було важко, але ентузіазм молоді все перемагав.

Батько був завзятим, шахістом. Мало того, що весь день в школі, бо відповідальність велика, та ще й в шахи з завучем хочеться пограти. А мама розривалась між дітьми та роботою: я, Алла 1934 р.н., Віта – 1938 р.н., Таміла – 1939 р.н.
Батько дивився на своїх дівчат і говорив: „В мене дівчатка розумні: Аллочка буде інженером (так і сталося), Вітуся – академіком (зараз доктор наук), ну а Талочка – як і ми, мабуть, вчителькою”. Трошки не вгадав, вона біолог, кандидат наук, працювала в науці, хоч задатки вчительки були великі... От такі були надії!

Перед війною переселилися в шкільну квартиру, яка була через дорогу до великої школи, в маленькому будинку, де ще було 2 шкільні класи. Ідемо якось з батьком, несемо воду з криниці, він відрами, я чайником. 22 червня, вихідний, неділя. На стовпі біля школи чоловік кріпить радіо-тарілку. І раптом з неї: „Говорит Москва! Говорит Москва! Работают все радиостанции Советского Союза!..” Передавали повідомлення про початок страшної війни. Батько мовчки слухав. Я біля нього, було дуже тривожно, хоча, мало що розуміла. Мовчки прийшли в хату. Він поставив відра. Сказав до мами: ”Війна!”
І раптом заспівав, чомусь російською. Видно те, що вже звучало, війну чекали:

„Лейся песня на просторе,
Не грусти, не плач жена...
Штурмовать далеко море
Посылает нас страна!”

Чому про море – не знаю. Адже він був командиром танку в запасі...
Буквально в понеділок уже був в Корсуні, в військкоматі. На фронт пішов добровільно, не дочекавшись повістки. Був впевнений, що німців Червона Армія розіб’є на кордоні. І коли керівники в містах і селах турбувалися про евакуацію своїх сімей на схід, в нього навіть думки такої не було.