В Корсуні формували колони новоспечених солдатів і відправляли їх в сторону Кременчука. Жодного листа, жодного повідомлення. Як пішов, так і пропав...

А тут почалося таке, що не забудеться ніколи. Звичайно, багато-що все-таки підзабулось. Крім того мама померла давно, поговорити б з нею. Але коли вона згадувала війну, то дуже хвилювалася, часто плакала. Все жаліла, що сама на фронт не пішла. Деякі енергійні жінки віддавали дітей в дитбудинки, які евакуювалися на схід. Але це – в містах, в селах такого не було, та й не залишила б вона нас ніколи. Бо дуже нас любила...

Німці по Україні переміщувалися дуже швидко. Десь в серпні місяці, вдень було ще дуже жарко, ще зеленіли городи, але в полі з’явилися перші полукіпки зі снопів пшениці, стало добре чути гуркіт гармат, розриви снарядів. На вулиці біля школи з’явилися червоноармійці, привезли гармату. Зв’язківці тягнули провід, а один з них виліз на осокір (їх біля школи росло декілька досить високих), мабуть спостерігач, так ми, діти, вирішили. Було цікаво, та раптом почалася велика стрілянина. Мама схопила маленьку на руки, середню за руку, ми всі кинулися перебігати через дорогу до великої школи. Там був підвал, хотіли сховатися. Всі троє були в червоних платтях з білими ромашками, мама сама нам пошила. До цих пір спокійно не можу дивитися на подібні тканини...

Ми тільки до дороги, як на нас почали кричати червоноармійці, прогнали назад – видно в червоному далеко нас було... Стрілянина і навіть сильні розриви снарядів було чути зі сторони Корсуня і селища Селище. Тоді мама з нами. В чому були, побігли городами до поля. Там протряслися всю ніч під полукіпком, бо вночі стало прохолодно. Вранці полями пішли на другу половину села (було 2 колгоспи – ім. Кірова і ім. Димитрова), де мама почала працювати в початковій школі і де жила бабушка Курятниця. Добралися до хати сторожа шкільного. Сторож дав нам попити води з відра, яке стояло на лавці біля дверей. Сказав, що село вночі зайняли німці. Нас, він об’явив, що в себе залишити не може, бо вже почалися арешти активістів села. Уже ловили якогось чоловіка (здається працював в сільській раді) і поранили його. Ми пішли до бабушки Курятинці. Вона заохала, сказала нам те саме, що і сторож, а ще: „Залишайте мені Талочку. Старших не візьму. Вас все рівно постріляють. То нехай хоч вона залишиться. Буде нам за дочку”. У діда з бабою своїх дітей не було. Мама заплакала і залишила Талочку, тільки просила, що це ненадовго, якщо трохи перешумить, то вона її забере. Що було робити? Дитині ще не було двох років, голодна, змучена...

Ми городами полем добиралися до школи. Біля нашої хатини кипіло життя: бігали німецькі солдати, стояла польова кухня. Город весь був витоптаний. Пішли до сусіда Франца, який сам був німець. Вирішили, що його, може не будуть німці займати. Там нам розповіли, що у великій школі в двір були винесені всі книжки, глобуси, все наочне приладдя. Потім все підпалили... І коней повно в дворі, навіть у класи заводили – якась ще й кінна частина зайшла...

Далі..