Пам'ятаю, що в той час ми дібралися до села Старий Іржавець, Оржицького району, де жили родичі – тьотя Маруся (сестра моєї мами і мати Сашка, мого ровесника) із моєю бабою Параскою та своїм чоловіком, Афанасієм, їхніми дітьми, Марусею-школяркою та Настею-студенткою, що вчилася в педінституті в Лубнах не знаю на якому курсі. Ще в селі жила тітка Галя (це мати Люби та Маруськи) з чоловіком Андрієм, який в селі був поштарем. В селі як в селі, родичів було багато, та я їх не знаю, бо ми були біженці й спілкувалися тільки з близькими родичами – але там всі всих знали. В селі ми погостювали й рушили в Лубни. Чим і як їхали, не пам'ятяю, але в самих Лубнах біля парка стояла військова колона і на одній машині я побачив собаку з нашої частини, Рубля (як я зараз розумію, це був польський гончак-огар). Рубль мене знав, я його покликав, він стрибнув з машини від солдатів, і серед них ми з мамою побачили старшину писаря з батькової роти. Він сказав, що Галушку бачив на старій границі, казав, що бої були дуже жорстокі, і якогось командира – не пам'ятаю прізвище, але мама його знала – німці підняли на штики, так він казав. Мама віддала йому півлітрову пляшку меду, що її дав дядько Афанасій, і ми розійшлися. Потім при німцях я бачив Рубля у німецьких солдат взимку.

Скоро ми переселилися до Кудриків – це були старі знайомі мами й тітки, у них був син Віктор, мій ровесник. Ми народилися в один час і в одній пологовій кімнаті. Батько його – не пам'ятаю ім'я – був теслею й мав півбудинку напроти Дитячого парку (ти, напевно, знаєш цей будинок), а другу половину будинку він залишив своїй першій дружині з дорослими дітьми. У них квартирувалося два хлопці мобілізованих Совєтами з Києва. У цьому будинку я зустрів німців.

Ми з мамою йшли з міськвиконкому, де домагалися евакуації, але нам сказали, що ми провокатори, бо ще не взятий Київ. То ми пішли додому. Коли минали базар (а він був не огорожений біля кладовища), біля Дитячого парку я побачив наших солдат із пляшками в руках – чоловік вісім-десять, що бігли врозсип через базар і кладовище. Не пам'ятаю стрілянини, але коли дійшли до Кудриків і зустрілися із тіткою Наташею, Кудрик сказав, що сім'я повинна переночувати в погребі. У сараї був глибокий влазний погріб, і ми в ньому переночували.

На ранок відчувалися зміни, але ніхто нічого не знав. Ми вилізли надвір. Було сонячно і спокійно.Напроти двору на стежці під кладовищем стояв молодий солдат із гвинтівкою, із закачаними рукавами у френчі. Як тільки ми підійшли до воріт, то хвіртка відчинилась, і вскочили два німецьких солдати й крикнули: «Рус здавайся!». Але всі сказали, що у нас нікого немає, і вони через двір побігли в садок. Через швидкий час повернулися з гвинтівкою Мосіна, вийшли на вулицю й об бруківку одбили приклад і кинули на бруківці, і бігцем побігли у другий двір. Так я побачив німців.

Ніхто з двору не виходив і нічого не знав, виходити боялися. Тоді тітка Наташа захотіла піти у розвідку, але мама її не пускала, і вони полаялися. У сварці тітка Наташа сказала, що їй нічого боятися, то хай мама боїться, бо вона жінка командира Червоної Армії. Маму це дуже засмутило, і ми пішли шукати другого притулку.

По дорозі зустріли грузовий ЗІС, повний наших п'яних солдатів. Вони навіть їхали на крилах і підніжках, і питали, де німці – як я зараз розумію, щоб здатися в полон.

Ішли по вулиці, та зайшли в один пустий двір. Будинок був великий, і в ньому була одна пуста квартира, в якій було дві кімнати з пустими ліжками. У цій квартирі ми з мамою поселилися. Будинок стояв напроти штабу дивізії, як пам'ятаєш, але вже коли німці відступали, то будинок спалили, і його зараз нема.

Навкруги біля будинку були яблуні, і я на одну з них заліз і почав співати: «Молодые капитаны поведут наш караван». Мама наказала замовкнути й злізти з дерева, але я не послухав і продовжував співати й кричав голосно. Тоді мама взяла лозину й почала мене з дерева зганяти, але я заліз, щоб лозина не діставала, і продовжував співати. На наш концерт зібралися дітлахи мого і меншого віку.

Не пам'ятаю, як зліз, але пам'ятаю, що в кімнату заскочив німець і почав нишпорити в наших тряпках. Відібрав мамину вишиту блузку, яку вона сама вишивала (мені ця біла її блузка подобалася), і забрав блузку з собою в кишеню.

На другий день в цей садок заїхали військові машини, похідна кухня зупинилася біля нашого двору. В садку німці порубали дерева і вкрили ними свої машини, а кухар – похилого віку товстий німець – почав поратися з мішками. У мішках ми, діти, побачили трощені головки цукру, я більше такого цукру не бачив, хіба що після війни в магазинах Києва. Це був довоєнний цукор, дуже міцний та солодкий. З ним пили чай вприкуску, були навіть кусачки, щоб його розколоти. Гарний був цукор.

Ми (діти) почали просити цукор у кухаря. Він нам дав, не по куску, а скільки хто понесе. Я підставив тюбетейку, і він (німець) насипав її повну. А одна дівчинка років чотирьох-п'яти підставила пелену, і кухар почав їй накладати цукор. Дівчинка піднімала подол, поки не заголилася все вище і вище, а вона була без трусиків (тоді всі так ходили), і кухар дуже сміявся, але нам було не смішно, і зі своїм цукром ми розбіглися по сім'ям.

Далі..