Початок вiйни
Хочу написати про довоєнні часи, коли маму готували до операції у
Львові, і вона розповіла мені про сон, що виявився віщим. Коли вона
лежала в лікарні, вона вже добре розмовляла полською. Їй наснилося,
начебто вона в Іржавці, вдома у своєї мами, а моєї баби Параски, і
бачить, що на дворі завзято, до крові б'ються два великих червоних
півні. Коли ж моя мама звернулася до баби Параски й спитала, чого вони
так завзято б'ються, баба відповіла, що то буде війна «з Германом». Мама
цей сон розповіла в палаті, і стара полька, що там теж лежала, сказала,
що як мама сказала, все так і збудеться. Через близький час маму з
лікарні випустили перед операцією додому, і почалася війна. Як саме, я
добре пам'ятаю.
Вночі я проснувся від грому. Моя мама піднялась і
закрила вікна, і сказала: «Толічка, спи, то грім». Але не встиг я
заснути, як вона закричала: «Толя, вставай!» Я піднявся, підбіг до
вікна. Наші вікна на другому поверсі – чи на третьому, не пам'ятаю –
виходили на військові казарми і на плац, а вдалині, трохи правіше, був
аеродром. Я побачив, що по двору казарми бігають солдати в спідній
білизні, і горить аеродром – тобто на місці аеродрома великі вогняні
ватри, а лівіше казарми заграва на пів-неба (казали, що то горіло місто
Дрогобич).
Над головою гуділи бомбовики німецькі з хрестами. Я
знав, тому що у мене була така іграшка з хрестом. По вулиці їздили на
машинах чотириствольні «Максими» й стріляли по тим літакам, що над нами
летіли на великій висоті. Але я не бачив, щоб вони хоч їхній стрій
порушили – як летіли, так і летіли, як гули, так і гули, хижо й
загрозливо, не так, як зараз гудуть та ревуть.
Ми одягнулися і спустилися з поверху на вихід з будинку. Там були жінки з дітьми і один
командир, по-моєму, поранений ще до початку війни, бо наша частина
виїхала «в лагері», на літні збори (так в той час казали, зимові та
літні лагері).
Саме головне, що по частині не була об'явлена
тривога, як я чув уранці у дворі, хоч до цього не було ні дня, ні ночі,
щоб батько по тривозі не біг на службу, а я йому заважав намотувати
онучі на ноги, і він часто-густо біг босоніж в чоботях, якщо в мої
пустощі не вмішувалася мама. Вона їх зараз же припиняла, якщо в цей час
була дома, а батько навіть не підвищував голосу, тільки сміявся,
оскільки боявся лоскоту. Все це я робив, хоч і знав, що це неправильно.
Але мені хотілося звернути на себе увагу і показати, що в нашій сім'ї я
теж можу щось зробити, хай і шкоду (таке було моє самоствердження, як я
зараз думаю, коли пишу ці спогади).
Далі.. |