29.03.2024
Спогади дітей війни 1941 - 1945 років
Головна RSS
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Побоїще

Скоро після того, як ми поселилися в цьому будинку, були розклеєні листівки, в яких повідомлялося, що було розстріляно дві чи три сім'ї, які ховали радянського офіцера, а це було недалеко від нашого будинку в військовому містечку. Після цього мама вирішила виїхати з Лубен в Іржавець до наших родичів. Піймала коня, знайшла віз, ми погрузилися й поїхали.

Коней на полі бродило дуже багато. Мама зупинялася, ловила свіжу коняку, і ми їхали далі. За нами йшло два німця, і коли мама перепрягала коняку, вони нас обминали, а з новою конякою ми їх. Коли ми їх обігнали, з конопель вийшли чоловік п'ять наших солдатів, і з ними командир, і попрохали у нас дати їм у щось переодягтися. Мама сказала (а це була правда), що в неї є парадний комплект командирський, і вони відмовилися. Після розмови командир витягнув з кобури нагана й закинув його в коноплі, а ми поїхали далі. Це була остання зустріч з солдатами Червоної Армії, аж до визволення від німців у 43 році. Його я теж добре пам'ятяю, як і початок війни, про що напишу пізніше.

Під'їжджаючи до села Оржиці, що стоїть на болотистій поймі річки Оржиці, ми побачили високу греблю, обсаджену товстими вербами, насипану вздовж пойми. По всьому насипу, в основному з лівого боку, було багато поламаних наших машин і побитих солдатів. Такого погрому Червоної Армії я не пам'ятаю, щоб бачив десь на фотографії чи десь іще. На одній спаленій машині я бачив одгорілі трупи людей. Я подумав, що то були поранені, що не змогли злізти з машини й згоріли. Ще бачив наш перевернутий танк, не пам'ятаю якої марки. Пам'ятаю, що стояв страшний сморід (це було на початку вересня, був сонячний день, але роїв мух я не пам'ятаю), і мама мені вкривала голову й казала: «Толічка, не дивися!», а мені все було цікаво і я нічого не розумів. По правій стороні греблі по полю ходило кілька німецьких офіцерів в кашкетах з високою тульєю і шинелях.

По греблі ми доїхали до річки Оржиця. Міст через річку був споруджений з різного військового хламу, остовів машин, на які були накидані людські та конячі трупи, а по верху було прокладено дерев'яні борти від машин, і по ним їздили, але ніде ми ніякої машини чи воза не зустріли. Так ми по цьому мосту в'їхали в село Оржицю. Село було спалене й розбите, і тільки зеленіли в дворах вишневі дерева.

Від Оржиці ми пішли в Іржавець, це 8-10 км звідти. Не пам'ятаю, де ми діли воза з конякою і речі, але дорогу до Іржавця пам'ятаю. На виході із Оржиці було складено й спалено десь п'ять великих і довгих куп із гвинтівок Мосіна й іншої ручної зброї, а перед цими купами біля табору військовополонених було місце, огороджене стовпами десь по три-п'ять метрів висотою с натягнутим колючим дротом. Там були зібрані гармати різних систем, і ще всяке залізо.

По дорозі в Іржавець валялися роздуті коні, мертві, з виставленими прямими ногами, і як снопи валялися побиті наші солдати, наші красноармійці. Вони ще не воняли, і мама по дорозі виймала у них із кишень гімнастьорок медальйони із записаними адресами, куди повідомити про їхню смерть. Я їх не читав, бо добре читати не міг, але як прийшли наші, мама ці документи віднесла у військкомат – там було багато цих папірців. Ще дорогою я бачив багато російських гвинтівок встромлених багнетом у землю.



Так ми дійшли до Іржавця. Прийняли нас тьотя Маруся з дядьком Андрієм, і ми залишилися у них до осені.


Фотографії з сімейного архіву А.Галушки

Спогади дітей війни © 2024
Безкоштовний хостинг uCoz